Гід по Поділлю для (не) велосипедистів

У нас було два велосипеди, чотирикілограмова тримісна палатка, два зимових спальники по 1.7 кг, надувні каремати, купа субліматів та їжі, пальник, балон газу, літній, осінній, зимовий одяг, дощовики, павербанки, ноутбук, кабелі, зарядні пристрої, ремонтні набори: по дві запасні камери, два насоси, набори латок, ключі...

Не те, щоб це був необхідний запас для поїздки, але коли починаєш їхати у велотур, стає важко зупинитися. Єдине, що у мене викликало тривогу — це дощ. Ніщо у світі не буває безпораднішим, безвідповідальнішим і порочнішим, ніж велотуристи під дощем.

Я знав, що рано чи пізно ми перейдемо і на це лайно...

Здається, 2020 для більшості людей запамʼятається як рік зірваних планів та поїздок.

Закриті кордони серйозно вплинули на подорожі, тож коли я глянув у календар і побачив, що востаннє у тижневій відпустці я був більше року тому, то зрозумів, що з цим треба щось робити, незважаючи на те, що мені закритий і омріяний Париж, і Фінляндія, та й взагалі майже всі країни світу (за незначними винятками, які мене мало цікавили у туристичних цілях).

Чимало друзів знає, що у липні я все ж вирішив купити велосипед і досить швидко мене зацікавили відносно довгі поїздки (70 км+). Спершу я катався у межах області, потім — замахнувся на серйознішу поїздку (у районі Канева). Тож логічно напрошувалася ідея: а не рванути б мені у відпустку кудись на велосипедах?

Водночас виникла пропозиція подивитися на Поділля, зокрема на дещо загадкові «товтри». Я цю місцину більш-менш знав, оскільки народився у Чорткові, чого не скажеш про ту особу, з якою у нас чудом збіглись відпустки 😁

Планування одразу розкрило все багатство потенційних маршрутів. Ідея була проста: підʼїхати до якогось обласного центру поїздом, а потім тиждень кататися між пейзажами та цікавими містами по 50-80 км в день.

Спершу вирішили, що на Інтерсіті+ ми доїдемо до Тернополя, а там поїдемо на південь до Заліщиків. Але в останній момент місто занесли у червону зону, тож ми не змогли придбати потрібні квитки. Халепа. Врешті вирішили починати нашу подорож з Хмельницького.

На Інтерсіті+ з велосипедом

Отож, поїздка починається з розбудіть мене о 4:20.

Спокійно доїжджаємо до вокзалу і сідаємо у Інтерсіті+. Мене хвилювало питання, як перевозити велосипеди. Так, це дозволено, але велосипед просять заносити у розібраному вигляді. Куди поставити велосипеди? Раджу звернути увагу на перший вагон. Там є спеціальні місця для інвалідних колясок, але можу припустити, люди з обмеженими можливостями подорожують нечасто, тому можна туди поставити велосипеди. В першій поїздці ми занесли не розібрані велосипеди у вагон на ці місця і уже у самому вагоні я зняв переднє колесо (щоб повернути руль і велосипед займав менше місця), поруч поставив другий велосипед (навіть не знімаючи переднє колесо) і прикував їх ланцюгом. Врешті-решт, схема не дуже допомогла — на якомусь відносно «крутому повороті» велосипеди з грюкотом впали, на щастя, нічого не зачепивши, крім власного его, тож раджу їх краще фіксувати. При поїздці назад я опустив сидіння максимально вниз у підсидільну трубу і обмотав велосипеди великою кількістю поліетиленової плівки. По-перше, менше питань від стюартів: «чому велосипеди не розібрані» (хоча вони там нікому не заважають!), по-друге, наші велосипеди добряче були у болоті, тож не хотілося його розтрясати по вагону. Хоча подібна схема менш зручна, бо якщо зібраний велосипед спокійно доводиться на колесах, то у розібраному вигляді його треба нести «на плечах» разом з іншими речима. Отож, велосипедистам раджу обирати місця в першому вагоні і сподіватися на краще (відсутність інших велосипедистів, дитячих та інвалідних колясок). Нагадаю: велосипед можна провести безкоштовно, якщо по трьох вимірах він займає менше 2 метрів і весь багаж важить менше 32 кг. Якщо з останнім у мене все було більш-менш добре, то по розмірам велосипед не влазив, тож я вирішив купити додатковий квиток для багажу (на щастя, він коштував біля 15 грн, тож я вирішив трішки перестрахуватися).

Хмельницький - аве Сатанів

І ось ми у Хмельницькому, спокійно вивантажуємось з вагону і збираємо велосипеди та ставимо баули. Загалом, все виглядає ось так, вага мого баула — біля 15 кг.

На платформі Хмельницького вокзалу

На перших етапах планування була думка, щоб ночувати виключно у готелях, але це потребувало би у декількох місцях проїздити по 100 км. У нас був досвід 120 км за один день, але що з нашими ногами було б через тиждень подібних навантажень?

До поїздок з навантаженим баулом треба якийсь час, щоб звикнути — перші кілометри велосипед відчувається... дивно. В ідеалі треба завантажувати і передню частину велосипеда, але оскільки у нас MTB, на вилці немає отворів для установки багажників, а щодо сумки на руль — виникали питання щодо того, як її розмістити, щоб не перегинати гідролінію гальм та перемикачі передач, питання зручності і фінансів.

На виїзді з вокзалу можна зустріти прекрасний напис:

Май інглиш із пьорфект

Ну а далі ми поїхали у сторону Сатаніва. Там ми хотіли подивитися на Медобори та Сатанівський замок. Що я при цьому роблю? Вмикаю найкоротший (пішохідний) маршрут в Google Maps і вперед! Навіщо їхати зайві 10 кілометрів в обʼїзд через Городок?

Погане рішення, не робіть так.

Я очікував поганий асфальт і поодинокі ями, але майже вся дорога була сповнена незручних підйомів і гравійки:

«Повернемо наліво, тут на 10 км коротше»

Їхали ми через Малиничі, Андрійківці, Гвардійське, Хмелівку, Шишківці.

Хай дорога була вибрана і невдало, на шляху нам зустрічалися цікаві обʼєкти та краєвиди:

— Гуси, гуси! — Га-га-га!

Село Гвардійське (Фельштин), Костел Святого Войцеха (1791 рік)

Головною радістю було знайти один з геодезичних пунктів Дуги Струве:

А потім нас чекало 17 км по безлюдній гравійці посеред поля до Сатаніва:

Це дуже виснажило, тож приїхали ми туди досить пізно ввечері. Окремим викликом було знайти зупинку для ночівлі. Вирішили зупинятися на узбережжі Збручу, оскільки шанс знайти рівну поверхню, на якій відпочивали інші туристи і можна поставити палатку не на приватній території — значно вищий. Довелося вʼїхати в густющу багнюку, від якої ще довго відчищали велосипеди:

На колесах — чи то багнюка, чи то глина...

А ось і дорога, по якій ми продиралися в темряві:

Врешті, там є декілька хороших місць, де можна розташувати палатку, тож скидаю координати ночівлі:

А зранку на нас чекав неймовірний берег Збруча (і самий-самий початок Медобор):

У структурі скель можна помітити залишки коралів (?) Сарматського моря:

А поруч знаходиться штучний водоспад, який поруч шумів усю ніч. Перевозити через нього велосипеди було ще тим викликом:

Пройшовши через Збруч, можна помолитися Сатані істинним богам:

Сучасна реконструкція древнього капища

Сатанів подивилися проїздом, проскочивши повз Міську браму та глянувши на руїни замку:

Сатанів — Гусятин — Чортків

Другий день був хорошим викликом, оскільки попереду було 82 км до Чорткова через Гусятин. Звісно ж, по законах жанру, весь день лило як з відра. Нам дуже допоміг водозахисний одяг, та все ж, навіть його можливості не безмежні, тож під вечір ми були досить мокрими. Найбільше намокло взуття (висновок: у наступну поїздку треба купити водозахисні бахіли). З другого боку, сильний дощ добряче вимив усю багнюку, яку ми зібрали вночі.

Якщо уважно придивитися, на обличчі буде видно страждання від безкінечного доща. Фотка зроблена у ті півгодини, коли він хоч трішки стих...

Панорама Гусятина

Звісно ж, по законах жанру, дощ стих саме тоді, коли ми обідали у «Лінивому Гусаку» і розпочався хвилин за 10 до того, коли ми продовжили їхати.

Маршрут другого дня. Проїзд повз села «Товстеньке» і «Кривеньке» :-)

У Чортків ми приїхали затемна і заселилися у готелі «Гетьман» (як мені здається, у найкращому готелі міста). За ніч вдалося трішки просушити речі, а наступного ранку прогулятися по місту, де я жив до 13 років:

Найвідоміша окраса міста — Домініканський костел св. Станіслава

Костел на відстані, зліва — мур Чортківського замку, який я вже вдруге забув сфотографувати 😅

Церква св. Володимира, пригадую її ще з фундаменту. Будується і досі

Школа, у якій я навчався. Чорно-червоний стяг у більшості будівель майорить поруч з державним

Міська Ратуша і ринок під нею

Деревʼяна Церква Вознесіння (XVIII ст.)

Деревʼяна церква Успіння Пресвятої Богородиці (1635)

Дзвіниця церкви

А поруч — модерновий Катедральний Собор Петра і Павла у вигляді тризуба

Заліщики — с. Городок

Решту другого дня ми їхали у сторону Заліщиків.

По дорозі майже випадково у с. Товсте помітили Костел святої Анни, збудований у 1717 році:

А ближче до вечора у самих Заліщиках (і трішки вище, у селі Хрещатик) на нас чекала неймовірна панорама Дністра з його фантастичним каньйоном:

З ночівлею вийшло цікаво. Спершу я планував зупинитися десь неподалік Заліщиків, але потім вирішив проїхати декілька кілометрів в сторону Городка. Саме тут нас чекав чи не найзлісніший підйом, який був буквально безкінечним (100 метрів підйому на 4 км), а враховуючи, що була глуха ніч, ми вже втратили надію заночувати хоч ДЕСЬ не посеред лісу чи поруч з дорогою. На щастя, нас побачив колега-велосипедист, який нам порадив їхати у сам Городок, оскільки саме цей фрагмент дороги добре відремонтований. Хотілося подякувати велосипедистам, які зупиняються і пропонують допомогу, тим більше ввечері! Скориставшись його порадою, ми поїхали далі. Проїхавши село, ми планували стати біля гирла Серету, але там нас зустріло безкінечне болото і, здається, браконьєри-риболови з сітками. Щоб не нарватися на неприємності, ми відійшли трішки вверх по течії. Вже вдруге за подорож ми влізли чи не по коліна у багнюку, оскільки весь берег Дністра був дуже розмоклим.

Не найвдаліше місце ночівлі через вологу землю

Втім краєвид каньйону фантастичний

Корова здивована непроханими гостями

Мені здається, краще було б проїхати кудись трішки далі (за Серет) або не доїжджаючи до Городка, але у повній темряві шукати краще місце було безглуздою справою, тож якщо вас занесе туди з палаткою — раджу дослідити питання детальніше (подивитися супутникові знімки і памʼятати, що берег Дністра буває дуже крутим, тож по ньому можна не спуститися навіть пішки, мовчу про велосипеди з баулами).

Чи не вперше у житті я побачив місце, де річка Серет (яка протікає повз Чортків) впадає у Дністер:

Заліщики — Хотин

Далі ми поїхали у сторону Хотина, долаючи злісні підйоми, які будуть серйозним випробуванням для велосипедиста через погані, вузькі дороги і круті підйоми (80 метрів на 2 км біля самого Городка, 90 м на 1 км в селі Синьків, 150 метрів на 3 км біля Колодрібки по гравійці і ґрунті, 140 метрів на 4 км в Усті). Тут я й дізнався, навіщо мені на велосипеді маленька передня зірочка і перша-друга передача на каретці (бо раніше я казав, що вона взагалі майже не потрібна, тільки зайва вага і в Києві я ними користувався дуже рідко)... Втім, по дорозі зустрічалися і приємні пейзажі, які допомогли скрасити важку дорогу. Зокрема, згадаю про оглядову площадку Білий Камінь (між селами Колодрібка та Устя):

Поруч є місце, де можна зручно пообідати:

Парафраз на тему «пакет з АТБ»:
Легко відрізнити від дебіла — їду я в похід з пакетом Billa

Вʼїзд у містечко Мельниця-Подільська

Декілька підйомів нас так виснажили, що ми вирішили не доїжджати до Хотина (чи точніш, до села Атаки, де був готель), а зупинитися на березі Дністра поруч з селом Дзвенигород.

Від дороги Т2002 з села Урожайне до Дзвенигорода через Латківці йде натяк на дорогу гравійка. Навігатор Гугла, як завжди, показав свій характер, спрямовуючи нас через непрохідну стежку, яку він вважав автомобільною дорогою. На щастя, нас зустрів місцевий житель, який нас побачив на дорозі ще днем і підказав, що далі стежка веде у брід по коліна, а також показав, як добратися до берега Дністра, де ми і зупинилися.

Спуск до берега карколомний, але це компенсується фантастичним виглядом та нічним угуканням сов:

Врешті, місце для ночівлі знайдено і воно мені здається фантастичним. Якщо вас не лякає гравійка і крутий спуск (а зранку — не менш крутий підйом!), скидаю його координати:

Неподалік на карті відзначені «Руїни Дзвенигородського замку», та на жаль, ніяких особливих руїн ви не побачите. Залишилося лише уявити, як фантастично виглядав би замок на фоні краєвиду. Якісь залишки мурів (?) помітні лише з супутника, а по центру видно підвищення, на якому розташований хрест (можливо, на місці башні?):

Виїхавши з Дзвенигорода, ми продовжили наш шлях до Хотина.

По дорозі сфотографували брами села Окопи (а взагалі раджу почитати історію місця, воно дуже цікаве).

А поруч відкривається панорама останніх кілометрів річки Збруч:

Виїхавши за межі села, бачимо гирло Збруча:

Це місце цікаве тим, що поруч перетинається одразу три області: Тернопільська, Хмельницька та Чернівецька. Перетнувши межу між двома останніми, вʼїжджаємо в село Атаки, а там вже і до Хотина рукою подати:

Про сам Хотин багато не говоритиму, це досить відоме і красиве місце, і, як не дивно, я в ньому ніколи не бував до того, хоча не раз бував у Камʼянці-Подільському.

До речі, весь замок можна обійти знизу, де відкриється вражаючий розмір стін:

Ситно (може навіть дещо занадто) пообідавши, ми поїхали у сторону Камʼянця.

По дорозі заскочили подивитися на руїни Жванецького замку, позаду якого річка Жванчик впадає у Дністер:

Камʼянець — Бакота

Нарешті, ми доїхали до Камʼянця-Подільського. Думаю, про це місто мені нічого розповідати, бо кожен там повинен побувати хоча б один раз, тож обмежусь лише фотографіями, зробленими вже у вечірній час (у цьому я знайшов свою особливу красу).

Дуже раджу звернути увагу на готель «Старий замок» по вул. Татарська, 2. Це швидше апартаменти з окремими входами, також є місце, щоб поставити велосипеди (а це буває великою проблемою при пошуках готелю). Дуже гостинні господарі та чудове розташування у історичному центрі міста — саме те, що ми шукали. Нам так сподобалося, що через день ми знову ночували у Камʼянці у цьому ж готелі.

Коли ми починали нашу поїздку, то планом-максимумом було відвідати популярне місце паломництва та туризму — Дністровське водосховище на місці села Бакота. Хоча у попередні дні ми проїхали менше через досить складні набори висот, стало зрозуміло, що зможемо подолати потрібну відстань та все ж доїдемо до Бакоти, незважаючи на два карколомні підйоми 8% по 2-3 кілометри. Отож, поснідавши у кафе, ми рушаємо на схід.

Найважче випробування для велосипедиста у цій дорозі — Суржинецький та Совиний яри, які розкинулись на березі річок Тернава та Студениця. Цей знак говорить сам за себе:

Спершу — божевільний спуск по убитій дорозі, потім — майже такий же підйом

Суржинецький яр на півдорозі має непогану площадку для огляду:

Втім, між цими ярами ми робимо невеликий крюк в сторону — до Китайгородського відслонення. Він дещо нагадує каньйони Дністра, але все ж вражає своєю величчю:

Стовпи давньої дороги

Важко повірити, але по цій дорозі їздять машини (при нас проїхав Жигуль, зачепившись глушником об каміняччя)

У селі є жахливо закинутий палац, навколо якого місцеві жителі організували стихійне сміттєзвалище:

Другий підйом, Урочище Совиний Яр має тематичну прикрасу джерела (щоправда, ми не ризикнули з нього набирати воду, оскільки вона не проточна):

За селом Грушки не раз зустрічаються вказівники на монастир, а зовсім недавно було покладено асфальтну дорогу, що, на мою думку, позитивно вплине на відвідуваність місця. Отож, під вечір доїжджаємо до Бакоти:

Сама оглядова площадка розміщена на карколомній скелі:

Якщо з цієї скелі спуститися вниз, зустрінеться невеличка «гавань» (відзначену на онлайн-мапах), де можна розбити палатку і покупатися у Дністрі. Втім, на велосипеді це зробити важко — незважаючи на можливий «обхід» поруч з крутішим спуском, по дорозі іноді будуть зустрічатися високі сходинки (20-30 см), тож спускатися по них з баулом — ще те задоволення. Змушений попередити, що сама гавань маленька і місць для вдалого розташування палатки (не під нахилом) — критично мало. Оскільки ми їхали восени, то насолоджувалися самотністю вдвох, але літом це може бути проблематично.

Навігація підказує, що є стежинка до Дитячого табору (де, теоретично, також можна стати в несезон, якщо вас не зжене охорона), але вона дуже вузька і з кількома крутими підйомами, тож якщо пішки це буде приємна прогулянка, на велосипеді з багажем — перешкода, яку ми не ризикнули долати:

Втім, дорога вверх (повз монастир) не набагато легша, нам довелось декілька разів окремо нести баул, а окремо — велосипеди:

На півдорозі бачимо знамениті залишки печер монастиря Бакоти, обʼєкт релігійного паломництва:

Ну а далі — та ж дорога, що і в попередній день, але у зворотньому напрямку, хоча вона виявилась простішою, ніж вперше (врахуємо те, що на зворотній дорозі ми не заїжджали у Китайгород, який також розташований на схилі).

Камʼянець — Товтра Вербецька — Хмельницький

Після ще однієї ночівлі у Камʼянці, ми починаємо повертатися назад, але з заїздом до Кармалюкової гори, втім, не менш вражаючими є і краєвиди поруч з нею:

І на завершення — Товтра Вербецька, яка нагадує спину загадкового дракона, який заснув:

Найбільше вражає усвідомлення факту, що це — залишки древніх коралових рифів і багато мільйонів років тому це було морським дном!

Від Товтри Вербецької проїжджаємо по гравійці повз Сахкамінь. Тут же розкинута індустріальна зона — Подільський цементний завод, тож обережно — поруч проїжджає купа великих вантажівок. Розміри самого заводу на виїзді з Камʼянця вражають:

Була думка доїхати до Хмельницького у той же день, але вирішили зупинитися неподалік нього за селом Косогірка, де під деревом ми знайшли непогане місце для палатки:

Наступного дня ми доїхали через Ярмолинці до Хмельницького. На цьому відрізку активно проводиться «Велике будівництво», тож місцями доводилося добряче вкручувати по обочині, а на дорозі тривали ремонтні роботи, втім, дорога була простою через відсутність вагомих підйомів, як у попередні дні.

Після цього ми якийсь час поїздили по Хмельницькому. Наприкінці подорожі стався курйоз — ми ледве встигли вскочити у поїзд Інтерсіті, оскільки він спізнювався, тож стоянка була на диво короткою і стресовою. Я заносив обидва велосипеди, Марічка — два досить важкі баули. У якийсь момент я навіть подумав, що вона залишилась на платформі або не встигла занести один з баулів, але нам чудом пощастило. Наступного разу ми будемо закидати речі в найближчий вагон, а також брати спеціальні лямки, щоб закинути баули на плечі, хоча це й дуже важко.

Приїхавши об 11 ночі, ми швидко зібрали велосипеди і доїхали через нічний Київ додому.

Результат поїздки мене вразив 8 днів, 600 кілометрів, безліч вражень і красива картинка наприкінці:

P. S. Спостереження для велосипедистів, які поїдуть по схожому маршруту (Поділля, Заліщики-Камʼянець, Камʼянець-Бакота)

За відсутності вибору, ми їхали у цю дорогу на MTB («гірських велосипедах»). Чи був це ідеальний вибір? Важко сказати. Майже по всьому маршруту нас зустрічали убиті дороги та суцільні ями, а іноді — протоптані вантажівками колії. На шосейнику там було б робити нічого. Є думка, що маршрут був би хорошим для гравійників, але порівнювати ні з чим, моє дослідження гревел-теми почнеться трішки згодом.

З покупкою «ріжок» на руль мої руки перестали затерпати, тому поїздка була загалом комфортною. Вилка згладжувала всі нерівності дороги, тож під вечір у мене не виникало відчуття відбитих рук та сідниць.

Як я вже писав вище, їхати лише з баулом — не найкраща ідея через певний дисбаланс, який особливо відчутний на підйомах (виникає постійне відчуття, що ось-ось велосипед стане «на козу» і перекинеться).

Загалом, найважчим був відрізок від Хмельницького до Сатаніва (самі винні, не варто було скорочувати шлях «пішохідним маршрутом»), добряче нерви висмоктала дорога від с. Городок під Заліщиками до Мельниці-Подільської. Два трикілометрові підйоми від Бакоти до Камʼянця також будуть хорошим випробуванням для новачків.

Для подорожі ми обрали осінь. Не тому, що сильно хотілось, просто не виходило інакше з часом відпустки. У цьому були як свої плюси, так і значні мінуси.

Головні мінуси: треба брати осінній спальний мішок, який займає більше місця і відповідно важчий чи не вдвічі за літні варіанти. Доводилось брати чимало теплого одягу, який нам допомагав вечорами. Втім, головний недолік — це щоденне зменшення світлового дня. Наприкінці подорожі сонце сходило лише о 7:30, а вечоріло вже о 18:20, що дає дуже малу кількість часу, протягом якої можна «вкручувати». У нас були хороші ліхтарі, але ми намагалися користуватися ними по мінімуму, оскільки якщо на дорозі з ними добре, то у пітьмі знайти хороше місце для стоянки палаткою — складна задача, якщо їдеш у місця, які бачив лише через супутникові фото, та й можна не помітити на дорозі серйозну перешкоду.

З плюсів поїздок восени — менша кількість туристів. На шляху ми не зустрічали інших подорожуючих, які б зупинялися з палатками, тож усі кращі місця були нашими. Забронювати готель за дві години до приїзду також не було проблемою. Ну і головне — якщо не попадати в дощову погоду (як ми у другий день), то погода дуже комфортна для поїздок. Ти не помираєш від спеки, воду пʼєш набагато менше, ніж літом, вечором у палатці немає важкого запаху поту (і комарів немає, і комарів немає!), тож можна обійтися вологими серветками, а не купатися у брудній річковій воді з гидкуватим запахом каналізації (вибач, Збруч). По дорозі зустрічалися горіхи (набирай скільки хочеш!), не раз — смачні і великі яблука, обліпиха та шипшина до чаю, а також — неймовірно солодка алича. Тож вегетаріанці, за бажання, взагалі можуть не брати ніякі продукти — не пропадете 🤣

У перші дні ми проїжджали 70-80 кілометрів, але оскільки ми малодосвідчені подорожуючі, з кожним днем витримувати відстані ставало все важче і ми «сповзли» до 50-60 км. Немало у цьому заважали підйоми, якими сповнене Поділля. Думаю, аби не вони і легші спальники та палатка, ми змогли б витримувати 80-100 км, а з часом і більше. Ну і звісно, після поїздки я дуже задумався про покупку турінга або гревела.

З того, що я змінив би — це маршрут у перший день. Я б швидше їхав від Хмельницького до Ярмолинців, потім до Городка і Гусятина із заїздом у Івахновецькі товтри. Ну або починав свій маршрут з Тернополя чи навіть Івано-Франківська.

З «зайвого» одягу згадаю теплі рукавиці (у жовтні вони майже не знадобилися, одягав їх тільки декілька разів більше для того, щоб протестувати, ніж з реальної необхідності), шапка з флісом та баф, футболки теж були зайвими (мені вистачило велосипедного джерсі з довгими рукавами, один раз під нього одягнув термобілизну), але з погодою важко вгадати — з тим же успіхом ми могли б тиждень їхати під дощем чи пронизуючим вітром, де вони б мене рятували.

У цей час велосипедисти на дорозі нам не зустрічалися, згадаю лише хлопця із Заліщиків, який для тренування підкорював підйомчик у сторону с. Городок (і підказав їхати з ночівлею саме туди), а також двох хлопців у Суржинцях (як я зрозумів — місцевих жителів). Тож в такий сезон не варто розраховувати на сторонню допомогу — її можна просто не дочекатися. Беріть все з собою — камери, латки, насоси. Я брав тримач перемикача («півень» чи то «пєтух»), вижимку ланцюга і замки для ланцюга (втім, нічого з цього не знадобилось). В останній момент я вкинув у велоаптечку змазку ланцюга, який змащував чи не щодня. Чим я взагалі думав, коли мало не її забув дома?!

Офігівші погляди та коментарі місцевих жителів — безцінні. Враховуючи маски та моє довге волосся, нас плутали з двома дівчатами 🤣

Загалом, поїздка вийшла чудовою. Не скажу, що раджу повторювати весь маршрут, але певні ідеї з нього можна без проблем використати. Щодо якості доріг я попередив, де зміг. Десь проводиться ремонт, десь нормально, десь ямки/колії, але місцями ми їхали не по дорозі, а по напрямку. Це була навіть не гравійка, а суміш гравію, піску і ґрунту. Шосери нє нужни, вибачте, їздіть і далі по вилизаних трасах Київ-Одеса/Київ-Житомир і не суньтесь в царство подільського бездоріжжя (хоча би без гравійника). Я вас попередив 😎

Навіть шкода, що сезон майже закінчився, тож планувати навіть дводенну поїздку з палатками через погоду стає проблематично, але не втрачаю надію здійснити ще парочку божевільних поїздок, якщо погода дозволить.

Тож чекаю на нові подорожі вже у наступному сезоні!

P. P. S. Залишилось розібратися з велосипедами і для себе вирішити найважливіше питання — MTB чи гревел (чи може навіть турінг?). Буде про що подумати зимовими вечорами.